Імунопрофілактика – це метод індивідуального чи
масового захисту населення від інфекційних хвороб шляхом створення або
підсилення імунітету. Вона може бути специфічною (вакцинація/імунізація),
спрямованою проти конкретного збудника, та неспецифічною (активація
імунної системи в цілому медикаментозними чи немедикаментозними
засобами). Природна активна імунізація відбувається в
результаті контакту з мікроорганізмами під час інфекції, а природна
пасивна імунізація – в разі потрапляння антитіл у плід через
плаценту чи в організм новонародженого з молозивом/молоком матері.
Історія імунопрофілактики
Введення невеликої кількості вірусу натуральної віспи під
час вдиху через ніс чи безпосередньо завдяки кільком підшкірним ін’єкціям
(варіоляція) для вироблення в організмі опірності захворюванню стали
практикувати в Х-ХІ ст. в Центральній Азії. Згодом таку практику було поширено
по всьому світу: назальний спосіб введення все ширше застосовували в Азії та
Африці, а підшкірні ін’єкції – в Європі. В 1721 р. варіоляцію стали проводити в
Англії. Саме в цій країні в 1798 р. Едвард Дженнер після вивчення випадку
успішного захисту від натуральної віспи завдяки варіоляції вірусом коров’ячої
віспи (нетяжкого захворювання) почав робити щеплення від натуральної віспи.
Вони стали першими систематичними заходами боротьби із захворюванням за
допомогою імунізації. В 1885 р. Луї Пастер створив першу вакцину для захисту
людини від сказу. Анатоксини від дифтерії та правця стали застосовувати на
початку ХХ ст., протитуберкульозну вакцину Кальметта – Герена (БЦЖ) – в 1927
р., поліовакцину Солка – в 1955 р., вакцини від кору та паротиту – в 60-х рр.
Вакцинація (імунізація)
Імунізація (лат. іmmunis –
вільний, звільнений від будь-чого) – найефективніший і економічно вигідний
захист від інфекцій. Вона полягає у введенні заданого антигену в неагресивній
формі, але в імуногенних дозах для індукції захисної імунної відповіді та
формування імунної пам’яті. Імунізація забезпечує активну та пасивну біологічну
стійкість до певних інфекційних захворювань.
Штучна активна імунізація передбачає
створення імунітету шляхом введення вакцин (вакцинний антиген – ослаблений чи
вбитий патоген, або штучно синтезований білок, який ідентичний білку патогена)
чи анатоксину (обеззараженого бактеріального токсину, який зберігає свої
антигенні властивості). При інфекціях з довгим інкубаційним періодом, наприклад
при сказі, активна імунізація дає змогу запобігти захворюванню навіть після
зараження. Залежно від типу антигена активна імунізація сприяє формуванню
високо-специфічного тимчасового чи постійного імунітету.
Штучна пасивна імунізація – це
введення сироваткових препаратів і γ-глобуліну (імуноглобулінів). За допомогою
пасивної імунізації можна швидко створити тимчасовий імунітет тривалістю 1-6
тиж. Повторна пасивна імунізація не підсилює імунітет і часто супроводжується
ускладненнями. Її найчастіше проводять після контакту із збудником та за
неможливості активної імунізації. Серед мікроорганізмів, з якими можна успішно
боротися за допомогою вакцинації, можуть бути віруси (наприклад збудники кору,
краснухи, паротиту, поліомієліту, гепатиту В, сказу) чи бактерії (збудники
туберкульозу, дифтерії, кашлюку, правця, гемофільної інфекції). Сьогодні в усіх
країнах світу, що розвиваються, проводять регулярну вакцинацію проти кору,
поліомієліту, дифтерії, правця, кашлюку та туберкульозу. До основного пакету
вакцин, що є стандартом протягом багатьох років, додали кілька нових. Це імунізація
проти гепатиту В, яка доступна дітям у 147 зі 192 країн – членів ВООЗ; від
Haemophilus influenzae типу b (Hib), яка рекомендована в тих країнах, де є
засоби для її проведення (здійснюють у 89 країнах). Вакцина від жовтої
лихоманки доступна приблизно в двох третинах країн, де є ризик виникнення
осередків зазначеної інфекції. Регулярну імунізацію проти краснухи проводять в
111 країнах. Програми імунізації можуть стосуватися підлітків і дорослих
(залежно від конкретного захворювання), а також новонароджених і дітей
молодшого віку.
Шляхи введення вакцин